Культура, искусство, общение, знакомства.

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.



Liquidens

Сообщений 1 страница 7 из 7

1

I Кодін притягнув мене сюди, до себе додому. Він казав, що для мізків корисно слухати думки інших. Не повірила, та все ж піддалась. Було гамірно і людно. Випивка і гучна музика. Думки інших швидко виснажили. Вхідні двері виявилися зачиненими. Пошук Кодіна не дав результатів, тільки з ванної кімнати доносився недвозначний шум. Я вирішила, що це на нього схоже і що знову буде інтелігентний мат батька щодо моїх «коників».
Наелектризоване задушливе повітря вигнало на балкон. Було прохолодно і пахло тютюновим димом. Я не палила, але ця атмосфера і відчуття самотності одурманили. Несподівано і безкомпромісно. Ноги підкосилися - я опустилася на бетон. Всередині все сколихнулося.
Підлога зовсім не холодна і не така вже й голосна музика. Ні, її взагалі нема. Мене нема. Зупинитися б. Ні, мене нема, нема сил, нема, нема, нема, нема, ма, ма, а-а-аааааа!!!
Що сталося? Біль. Я здригнулася, іще раз, тільки тепер разом з тілом. Черговий удар, по обличчю. Музика ревіла в самій голові. Хтось кричав і трусив. Я подивилася на нього. Я його ненавиділа, люто і щиро: ці руки, що тримали мене; цей рот, що повторював: "Озвись"; ці безкінечно - чорні очі, що дивилися прямо в душу і мучили.
-Відпусти.
Відпустив. З моїх очей лилися сльози. Від адреналіну і, можливо, від болю: груди наче наповнила вода з кригою; нестерпно холодно і боляче, коли лід дряпає легені.
-Пий. Знов він. Повторив, а потім просто залив у мене щось - горлом стекло рідке полум'я. Я закашлялася.
-Говорити можеш?
Я подивилася на нього і витиснула: «Мені нема чого казати». А він сидів переді мною навшпиньках і довго міркував про щось, як гот: у всьому чорному з довгим , за плечі, смольним волоссям навколо блідого, мов різьбленого з мармуру обличчя.
-Як пояснити зупинку серця? Він дивився не на мене, а в підлогу, проте я точно знала, що він мене вивчає. -В тебе не було пульсу.
-Тобі здалося.-я глянула йому у вічі.
-Псих. Я встала, щоб піти.
-Не варто з таким бавитися.
-Ти не перший, хто зупиняє мою гру.

II
Мати кричала, пронизливо, голосно. Я чула цей вереск. Він рвався до мене крізь бетонний мур забуття. Це повторилося, непомітно оволоділо мною і потягло за собою, в прірву......
Відкачали від води, врятували. Я не хотіла помирати, просто не забажала, не змогла з цим боротися. Знову.
За кілька діб змогла ходити. Кодін, як і решта, більше не приходив - я весь час мовчала, мов не бачила й не чула. Справді, звідти повертаются іншими, щоразу іншими.

Я знов його побачила. З нашої єдиної зустрічі минуло кілька тижнів. Багато я встигла. Він саме так і сказав, сівши поруч на лаву. Весь у чорному, гот. Мовчав разом зі мною, поки не схилив до себе і не притис. Мені вперше стало спокійно за цей тиждень, а може й за все життя. Провів до самого дому і так само мовчки пішов.

III
Я не ховалася, та він надто легко мене знаходив. Денсь я слухала як шелестить листя старої липи.
-Якщо хочеш я більше не приходитиму. -він кінчиками пальців обох рук підвів мені лице і поглянув в порожні очі. Повітря погустішало. -Озвися.
Він зневірено одпустив мою голову і пішов з пагорба.
-Не кидай..., на самоті. Я боюся...
Я зовсім забула свій голос.
-І я теж.

IV
Я одразу чомусь зрозуміла, що вони мене кидають, по частим візитам до лікарні, по нещирому погляду матері. Тоді це була брехня кожним порухом, а тепер кожним словом:
-Доню, ти знаєш, як я тебе люблю,... як любить тебе мама... Зрозумій правильно.... Це документи про твоє зарахування до університету. Ми заплатили за два роки. Ти записана в гуртожиток. Вже все зроблено...... Зрозумій правильно,... ми тебе дуже любимо....... Доню це не може продовжуватися..... Я, я знаю, ми самі винні - не змогли виростити з тебе щасливу людину... Переселяйся в гуртожиток,.... вже на цьому тижні....... Ти знаєш, як ми тебе любимо............. Мати не витримує, це вбиває її. Не муч..... Ми не маємо більше бачитися,... мов чужі..... Доню, переїджай. Так буде краще всім.... В-вибач.....Ти ж знаєш, як ми тебе любимо.
Тепер він був не по роках старий, слабкий і немічний. Я теж його «люблю» і «пробачаю».

V
Я знала, що вона хвора, смерть не стала несподіванкою. Хвороба мучила її все життя. Мамо, ти знаєш, як я тебе люблю, тепер вже колишню, мертву. Ми не попрощалися. Пробач. Вірю тобі стало легше - ти забгато страждала, я теж мучила тебе, останній каторжний рік. Пробач....як я пробачаю тебе.....

-Я змушую людей навколо себе страждати.....
-Гірше бути одному...
Він сидів на ліжку напроти. Шкода, що я не можу загубитися в цій напівтьмі, спокійній темряві його кімнати, назавжди.
-Ти ж знаєш, що я тебе не люблю.....
-Я також... Не треба.....
-Ми не друзі, не коханці......
-Ми звірі, що ховаются.....
-Люблю за те, що розумієш....
Навчання. Я потонула в ньому повністю. Мамо, твоя смерть зробила мене кращою. Воно того не варте. Пробач....
Тепер краще: більше не страшно засинати - я живу в Нього. Все вщухлося. Так тихо. Ранок, вихідний, сніг тишком вночі вкрив все білим. Він зробив каву, як завжди надто пом'якшену мололком. Я пила з задоволенням зовсім не гидку в Його виконанні суміш.

Отредактировано Asche (05.12.2009 01:29:58)

0

2

Интересный рассказ, мрачный и романтический. Никогда не знаешь где и когда найдешь друга, который в сердце займет так много места

0

3

Рас интересный, читайте далее

VI
Це було вночі: Він підійшов. Я сиділа на стільці, загорнута в ковдру. Ще трусило. Мій кошмар повернувся.
-Розказуй. Я жодного разу не допікав тобі запитаннями, та тепер хочу почути усе.
-Є питання на які я сама шукаю відповіді.
-Що сталося тоді на балконі?
-Не знаю. Щось мене скорює - і світ перестає існувати. Вперше це сталося рік тому, мені було паскудно, дуже; про самогубство навіть не думала - не змогла б та й не в тому стані була; я просто лягла. Тоді мати в істериці ледве не зламала мені ребра - вона не вміла робити масаж серця. Ще кілька разів я не могла прокинутися. З того часу я не спокійно сплю. Ні, майже не сплю. Півроку тому я заснула у ванній, розуміла все, та не могла пручатися, не хотіла. Знаєш, як боляче вдихати воду? Я помирала тоді, я цього хотіла. Як ти з'явився мені полегшало, та от знову.
Він слухав, уважно, вкарбовуючи в пам'ять слова. Більше нічого не питав, знову став наче німий.

-Треба поспати.....
-Ні....
-Хочеш я піду з тобою....?
Мене трусонуло - Його очі, безкінечно-чорні,- прірви. Я знала, що він однаково мене змусить це зробити. Я боялася не Його, а того, що буде з Ним через мене. Яка мала моя воля.

Я кричала, від крику було лише гірше, але я вже не могла зупинитися. Я застрягла і мене роздирало з середини. Я не чула себе - я знала, що кричу. Наче зоткана з цієї муки і крику.
Лише тепер я почула і захотіла вмерти, по-справжньому захотіла. Раптом крик зламався хрипом. Мене душили. Відпустили, коли я здалася.
Я вперше  виспалася. Тіло пам'ятало те, що сталося. Він поруч. Порожні мертві очі. Білий, мов полотно. Живий.
-Я тебе не вбив.....
Обійняла. Він був холодний і, наче закляклий; в грудях гупало сполохане сердце. Живий.
Скільки ми так лежали, в забутті? Було тяжко повертатися, мов з прірви того світу. Якби не голод...

VII
Він пішов, бо я сама йому дозволила. Ні, допомогла піти.
-Хочеш я піду з тобою?
Я нависала над ним, а Він ледь чутно шепотів:
-Ти сильна....
-Дозволь я піду з тобою....
Він притис мене до грудей.
-Більше не можна ховатися.....

Може Він просто спить в своєму кріслі? Він завжди блідий і мовчазний. Може Він просто спить?!
Мені не вистачить - Він випив все. Він заборонив за собою піти. Яка мала моя воля.

Чому Ти пішов.......? Чому забрав усе......? Нащо Ти вбив мене......?

VIII
Я змушую людей навколо себе страждати і залишаюся одна. . .
Мені вже не страшно засинати - я страшуся прокинутися. Прокидаюся і мрію знов поринути у сон. Його там більше не буває. Чому я не можу піти за ним?

            Yo quiero de nuevo no despertarse de sueno,
En los abrasos de visiones irresistiblemente guitar,
Despedirse de todos por el cuerpo muerte.
En el florescentio del dia yo en la cama glasial
Y de nuevo quiero no despertarse de sueno.

           ( Я знову хочу не прокинутись зі сну
В обіймах мар безупину кружляти
Прощатися з всіма тілом неживим
В цвітінні дня я на холоднім ложі
І знову хочу не прокинутись зі сну.)

Як я здала сесію? Як не покінчила з собою? Як я ще ходжу?

IX
Літо. Минув рік. Півроку, як Він пішов. Це більше не Я. Все цвіте - буяне в промінні золотім, а Я мертва, лежу там поряд з Ним, у вічності. Це не Я. Ми чимось були схожі. Не тільки ззовні. «... дозволь мені піти з тобою...» Єдине - Він зміг піти...........
День за днем. Якби не тітка я б померла, вона мовчки опікуєтся мною.
Мене жаліють, досі, мов вдову, а вони ж не знають де мені болить: втішають серце - більше муки душі.
Я знаю дорогу, та не можу нею йти.

0

4

Продолжение есть?

0

5

Прошу:
I

Тепер я знаю як коли пахне кладовище, як по різному шумить стара липа. Тут завжди тихо, навіть, коли лунають ридання і крики  зневіри. Тут люди вчаться мовчати вічно. Вони полишають тут часточки своїх німих душ і вони течуть з вітром над мертвою землею. Кличуть.
До мене підійшла чорна дівчина, неподалік бубонів отець і плакали, вона пригостила мене отрутою - відтоді ненависть хмаркою мороку паразитує в мені: ненавистю до тих, що змогли.........
-Вони плачуть, а їй всеодно. -тихо сказала вона мені на вухо із-за спини, - навіть якщо чує.
Її обличчя було бліде і виснажене, з зеленими очима божевільної. Вона прагнула скинути цей траур, швидше забути цей жах і говорила уривчастістю, темпом наркозалежної. Ледь розтуляла некрасивий рот і кожний м'яз тремтів від напруги. Вона брехала ламаним голосом і навіженим поглядом - вона хотіла бути з тією, якій всеодно. Чорна дівчинка сміялася - їй було боляче.

   
II

Шелестить листя старої липи.

Я б Його однаково вбила: тут під липою, відмовою чи тієї ночі своїм кошмаром. Я б однаково вбила себе........
Шелестить листя......

    III

- Марино Федорівно,як я можу вам відддячити?
- Не будемо про це. Сестра мені б не пробачила, якщо б я  кинула тебе в скруті. Посади мене на поїзд, а потім обживайся, дитинко, в своєму новому домі.
Я  супроводжую свою тітку на вокзал. Людину, яка не кинула мене. Я ледь знала її ім'я.

    IV
Злива вигняє мене до кав'ярні, наче здатна звільнити від мук оточенням отаких само стікаючих водою. На другому поверсі майже нікого немає, дощ грає по даху, по склу. Чашка гарячого шоколаду гріє мокрі пальці. За сусіднім столиком дівчина, висока і гнучка, проста лицем, та щось ховаєтся в чорних хвилях мокрого волосся, в блакитній кризі очей, блідій смузі губ, в стрункій колонці шиї.........
- Ви так мене роздивляєтеся,наче хочете.
Усміхається і дивиться в самі очі прямим сильним поглядом прокурора.
Ні, я милуюсь, як художник. Чи зможу я намалювати Вас? Я давно за це не бралася. Спробую.
- Запишіть мій номер.- і надиктовує мені цифри.

    V
«Ви так мене роздивляєтеся, наче хочете». Тепер вже не смішно. Я хочу вас, хочу вполювати Те знайоме мені щось. Я хочу...
Я давно так просто і приємно  не перемовлялася ні з ким - звикла не спілкуватися, звикла читати Його думки.....

В перше щось зачепило, вирвало з того чорного болота буття і протягнуло майже місяць. Я намалювала, та не віднайшла. Я більше не знаходжу в ній «те»...

    VI
Я малюю Його під липою, повільно виводжу чорним мертві риси білого лика. Воно блищало від холодного поту, заціпеніле від болю.
«Озвись.... Хочеш я піду з тобою......? Більше не можна ховатися.........І я теж....... Гірше бути одному................. Ти сильна...........»
Чому я не можу піти з ним..........?
«Не кидай, на самоті.............»
Я забула Його лико.
З папіру на мене дивится жива Вона.......

Шелестить листя старої липи.......

    VII
Вона подзвонила: Добридень, це Віталіна Георгівна, ви мене малювали........ Я хочу ще кілька картин........

Іскриться криваво шовк. Віталіна біліє на ньому розкошами свого тіла. Віталіна світится і манить. Я здаєтся відчуваю як вона пахне, як шумить ледь чутно багряне море вколо неї, коли її  груди здіймаются і опадають........ Я вже десь бачила це обличчя...
Вона не прокинеться, вона міцно спить.... Я не маю цього робити...
Вона прокинулася - я пробудила її гаряче тіло холодними мокрими пальцями.......... Здивовані налякані очі.....
Я не зважаю на її пручання...... Бажання сильніше за страх......Я попелю об її тіло руки........ Я насичуюсь нею....... По вінця наливаюся її солодом..... Я хочу чути її біль, я слухаю - вона стогне .... Чому ти гвалтована сама мене цілуєш, не відпускаєш.......?

Як спраглий припадає до води......
Так мокрий холод обпікає йому губи....
Так пристрасть і жага калічать душу.....
І пепелять покинуте життя......
У жадібні вуста тече цілюща рідина.....
Раніш незнана насолода мучить.....
Або її він вип'є і своїм жаданням вб'є.....
Або в своїх потоках вона його погубить.....

    VIII
   
Мене взяли на випробний термін до фірми, приставили опікуном якогось вічно збудженого, звуть в народі Дюрасел. Говорить швидко, багато і незрозуміло.
Робота секретаркою й справді каторга. Розслабляюся лише вдома в ліжку......
Випробний термін «успішно скінчаєтся» розривом моєї заяви про звільнення - « таких відданих і терплячих працівників ми не відпускаємо» і рафінована усмішка боса, наче в компенсацію.

Ранок, вихідний. На вулиці тихо зимно і біло. Кава з молоком, гидка од цукру.....
(Щойно починаєш радіти життю, починаєтся якесь лайно: з неочікуваної зустрічі чи телефонного дзвінка... )
-Ало.
-Це Віталіна...
-Що вам потрібно?
-Я можу просити зустрічі?
-З приводу?
-Ви не закінчили картину.
-Лише картина,.... Ненадовго.

    IX
Десятки нарисів, відторгнуті, лежать в ногах.
-Я не можу вас малювати.

Що тепер....? Поламати через неї все життя....? Ні, треба спати. Потім працювати, працювати..... Без дурних думок в голові.... "Гетте, ви думи, ви хмари осінні...."

Ну що я роблю...? Нащо прийшла до неї серед ночі...?
-Хто там.
-Віталіно, пробачте, що так.....
Я не лесбіянка, я нормальна здорова дівчина.....
Чи я здуріла....?
Червоний шовк цілує шкіру, а я кохаю Віталіну..... Багряне море колишется..... Шумить.....
Я не можу зупинитися....... Я чую біль..... і свій крик у пітьмі......

    X
-Ти втекла і зникла. Знову. Я сама не в захваті від усього цього, не раз знавала радість в обіймах чоловіка, а тут.... Ти снишся мені. Знаєш, що саме мені снится...?
Ні, не люблю її. Мені чужа ця жінка. Крізь її тонку шкіру проступає крига. Тоді я обпікала об неї губи і руки. Тоді я  жадала, мов повітря, вдихати її пряний дух, напитися нею. Я знала, що станется, я боялася миті, коли стихне вогнений вир. Я знала, що він випалить мені душу.
Я не люблю її і не хочу.... Чхати на те, що було...... Вона гарна, та тепер відразлива, як і все навкруги..... Я обізналася.... Я шукала відради, шукала Його..... Марно шукати те, що не має місця в цьому світі...
-Я зробила погане. Я хочу з цим покінчити. Прощавайте.
Вона хапає мене за плече.
-Це тому що я не чоловік?
-Коли ви цілували мене, я цілувала не вас.

0

6

Да уж, неожиданно заворачивается сюжет …

0

7

I
Я в порожнє прожила свої 22 літ, третину порожнього життя, майже без задоволення і радості, не зробила кар'єри, не виростила дитини, не здобула слави - калічила і вбивала. Я досі споглядаю похорони, там досі тихо. Липу спалили - нищіли заразу. Віталіна передуріла, живе, квітне - сім'я, діти. І батько оженився.
Мене досі ніщо не тримає. Досить боятися і від того брехати. Я хочу померти. Не тому, що все погано і життя лайно, я просто завжди цього й чекала: миті, коли можна буде піти, незважаючи на заборони і страхи. Піти....
Я прагнула того болю, що Він мені показав... Волі, що я мала тоді Там....
Я чекала в надії..... Вона померла першою.....

Як же тут тихо.....Над містом..... Навіть небо ще спить - темніє..... Порожньо.... Підлога на даху зовсім не холодна, м'яка...... З неї видно як світлішає небо...... позад мене........ Вітер...... Добре, що ти прийшов.....- мені гаряче.....

Тіло горить і обливаєтся потом.....

      ....Ти навмисно не квапилась, визнай
І тепер повільна хода.
Обійми мене, стань іще блище,
Остуди цілунком уста.
Ти навмисно не квапишся, мучиш:
Ледь, по троху душиш життя,
По одному витягуєш пруття
З клітки, де догорає душа.....

Мої похорони. Тут в тиші ніхто не плаче і не кличе. Мене згадують, а мені начхати, я можу цього не чути, якщо схочу. Чорна дівчинко, ти була права....
Я чую, як липа шелестить, шумить листя море.... Колись так шумів Його плащ.... Схоже шумів шовк......
Я жива.... Я знов Його чую........ Він поруч, дарма, що коротка рука.....

Тоді небо ледь червоніло....... Перші промені цілували холодне тіло......... Вітер співав, рухав важке  мокре волосся....... Колисав ту, що вже спить.......

    II
Мов груди наповнила вода з кригою; нестерпно холодно і боляче, коли лід дряпає легені..... От так з першої миті нас починає мучити життя...... Я кричу, та від крику лише гірше....

Іра мовчить на кладовищі. Тепер я Еленна.
Я йду Тебе шукати в своєму новому житті, знову хоч на мить..... Можливо в цей раз я віднайду свою відраду, свою свободу, своє життя......
Я починаю все наново, цю каторгу - життя......

В жилах б'єтся пульс. Повітря розтягує легені...... Очі відкриваются, щоб всмоктати в себе світ....
Чуєте, як паросток пробиваєтся з зерна...?


Чи помирає вода відлітаючи на небо? Тоді,  напевно вода починається з дощу.
Ліквіденс не помирає - вона незмінна. Вона вічна. Вона -  Liquident.

Fin

0