Да, раньше такого не было... зато вот как было:
У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хотів
утопити і старшу, але випросилася. Відколи Грициха вмерла, то він бідував. Не
міг собі дати ради з дітьми без жінки. Ніхто за нього не хотів піти заміж, бо
коби-то лишень діти, але то ще й біда і нестатки. Мучився Гриць цілі два роки
сам із дрібними дітьми. Ніхто за нього не знав, як він жиє, що діє, хіба
найближчі сусіди. Оповідали вони, що Гриць цілу зиму майже не палив у хаті, а
зимував разом із дівчатами на печі.
А тепер усе село про нього заговорило.
То прийшов він вечором додому та й застав дівчата на печі.
— Дєдю, ми хочемо їсти, — сказала старша, Гандзуня.
— То їжте мене, а що ж я дам вам їсти? Аді, є хліб, та й начинєйтеси!
Та й дав їм кусень хліба, а вони, як щенята коло голої кістки, коло того хліба
заходилися.
— Начинила вас та й лишила на мою голову, бодай ї земля вікінула! А чума десь
ходить, бодай голову зломила, а до вас не поверне. Цеї хати і чума збояла би си!
Дівчата не слухали татової бесіди, бо таке було щоднини і щогодини, і вони
привикли. Їли хліб на печі, і дивитися на них було страшно і жаль. Бог знає, як
ті дрібонькі кісточки держалися вкупі? Лише четверо чорних очей, що були живі і
що мали вагу. Здавалося, що ті очі важили би так, як олово, а решта тіла, якби
не очі, то полетіла би з вітром, як пір'я. Та й тепер, як вони їли сухий хліб,
то здавалося, що кістки в лиці потріскають.
Гриць глянув на них із лави і погадав: «Мерці» — і напудився так, що аж його піт
обсипав. Чогось йому так стало, як коли би йому хто тяжкий камінь поклав на
груди. Дівчата глемедали хліб, а він припав до землі і молився, але щось його
тягнуло все глядіти на них і гадати: «Мерці!»
Через кілька день Гриць боявся сидіти в хаті, все ходив по сусідах, а вони
казали, що він дуже журився. Почорнів, і очі запали всередину так, що майже не
дивилися на світ, лиш на той камінь, що давив груди.
Одного вечора прийшов Гриць до хати, зварив дітям бараболі, посолив та й кинув
на піч, аби їли. Як попоїли, то він сказав:
— Злізайте з печі та підемо десь у гості.
Дівчата злізли з печі. Гриць натягнув на них драночки, взяв меншу, Доцьку, на
руки, а Гандзуню за руку та й вийшов із ними. Йшов довго лугами та став на горі.
У місячнім світлі розстелилася на долині ріка, як велика струя живого срібла.
Гриць здригнувся, бо блискуча ріка заморозила його, а той камінь на грудях став
іще тяжчий. Задихався і ледви міг нести маленьку Доцьку.
Спускалися в долину до ріки. Гриць стреготав зубами, аж гомін лугом розходився,
і чув на грудях довгий огневий пас, що його пік у серце і в голову. Над самою
рікою не міг поволі йти, але побіг і лишив Гандзуню. Вона бігла за ним. Гриць
борзенько взяв Доцьку і з усієї сили кинув у воду.
Йому стало легше, і він заговорив скоро:
— Скажу панам, що не було ніякої ради: ані їсти що, ані в хаті затопити, ані
віпрати, ані голову змити, ані ніц! Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на
шибеницу!
Коло нього стояла Гандзуня і говорила так само скоро:
— Дєдику, не топіть мене, не топіть, не топіть!
— Та як си просиш, то не буду, але тобі би ліпше, а мені однако пацити, ци за
одну, ци за дві. Будеш бідити змалку, а потім підеш у мамки жидам та й знов меш
бідити. Як собі хочеш.
— Не топіть мене, не топіть!..
— Ні, ні, не буду, але Доці вже ліпше буде, як тобі. То вертайси до села, а я
йду мелдуватиси. Аді, оцев стежечков йди, геть, геть аж угору, а там прийдеш до
першої хати, та й увійди, та й кажи, що так і так, дєдя хотіли мене утопити, але
я си віпросила та й прийшла, аби-сте мене переночували. А завтра, кажи, може би,
ви мене де наймили до дитини бавити. Гай, іди, бо то ніч.
І Гандзуня пішла.
— Гандзю, Гандзю, а на тобі бучок, бо як ті пес надибає, та й роздере, а з
бучком май безпечніше.
Гандзя взяла бучок і пішла лугами.
Гриць закочував штани, аби перейти ріку, бо туда була дорога до міста. Вступив
уже у воду по кістки та й задеревів.
— Мнєоца і сина і світого духа амінь. Очинаш іжи єс на небесі і на землі...
Вернувся і пішов до моста.
Василь Стефаник
